"Динамо" (Київ) – Україна: 1975-1991.

Утворення київського фанатського руху.

В усі часи футбол – це проекція суспільних настроїв. У 70-х роках минулого сторіччя футбольних ультрас у такому вигляді, як сьогодні, не було. Люди просто ходили на гру і вболівали за улюблену команду. Тоді ще лишилися фронтовики Другої світової війни (серед них – і мій батько), які були налаштовані проти політичної системи Радянського Союзу. Вони бачили після війни свавілля комуністичного партійного апарату, Голодомор 1946-1947 років, нову хвилю репресій. Взагалі ветеранів Другої світової війни ні за часів Сталіна, ні за часів Хрущова жодним чином не почали шанувати на державному рівні в СРСР, лише за часів Леоніда Брежнєва, з 70-х років. Фронтовики в суспільстві були окремою кастою. На подвір'ях, у курилках, на кухнях квартир вони казали, що СРСР – це лайно. Але зробити нічого не могли, народ був добряче заляканий владою. А прихід на футбол для людей був віддушиною. Лише коли 100 тисяч осіб збиралися на Республіканському стадіоні (зараз "Олімпійський") у Києві, вони могли проявити через підтримку рідної команди власні антирадянські й антимосковські почуття. Бо протистояння Києва і Москви відчувалося українцями на генному рівні. Звісно, проти будь-якої з московських команд збиралося біля 100 тисяч глядачів і вболівальників. На команди інших республік СРСР не так багато ходило. Грузинські команди сприймалися як дружні, ми ходили подивитися на гарний футбол, на Габелію, на Кіпіані. До всіх інших команд ставлення було нейтральним, до команд із Москви – суто негативне. Коли мені було лише 10 років, я вперше почув на футболі гасло "Бей, бей москвичей". Особливого сенсу йому додавало те, що це вигукували ті, хто під Москвою зупиняв війська Третього Райху. Після війни в них відбулася переоцінка цінностей.
В 1978 року в столиці, тоді ще УРСР, з'явився фанатський рух, який підтримував всі спортивні київські команди – "Динамо" (футбол), "Сокіл" (хокей), "Спартак" (гандбол), "Авіатор" (регбі). Одні й ті самі люди ходили вболівати за українські команди з різних спортивних напрямків, але основним був футбол.
У 70-х роках мужики до, під час і після футболу билися з міліціянтами на трибунах і поза ними. На фанатський сектор міліціянти боялися зайти, бо отримували копняки під зад, обпльовані спини, їхні кашкети літали по всьому сектору. Міліцейський "бобік" могли поставити між деревами, щоб не мав змоги виїхати. Міліціянти боялися футбольних фанатів. Дружинники (добровільні загони помічників міліціянтів) після матчу намагались не потрапляти на очі фанатам.
У Московії тоді у Вищій лізі була лише одна немосковська команда – "Зеніт" (Ленінград). Із нею були дружні відносини. Ленінградці теж були проти москвичів. Коли 1985 року "Факел" (Вороніж) вийшов у Вищу лігу, кияни одразу встановили з ними дружні стосунки. Після цього того ж 1985-го воронезькі фанати побили московських, коли до міста приїхав грати "Спартак". Хоча 1986 року "Факел" вилетів у 1-шу лігу, але дружні відносини на антимосковському ґрунті тривали і далі.
На початку 80-х київські фанати перезнайомилися з фанатами інших міст. Першими друзями стали фанати "Дніпра" (Дніпропетровськ), і ця дружба триває досі. У фанатському русі Радянського Союзу виникла антимосковська "тріада". Саме поняття "тріада" вигадали москалі, її складовими вони вважали фанатів клубів "Жальгіріс" (Вільнюс) – "Динамо" (Київ) – "Дніпро" (Дніпропетровськ). І дізналися ми про це під час зіткнень із московськими фанатами. Українська "тріада" ("Динамо" (Київ) – "Дніпро" (Дніпропетровськ) – "Карпати" (Львів) склалася лише після здобуття незалежності. Вже за радянських часів москалі почали підтягувати в антикиївську коаліцію фанатів Одеси і Харкова, але ця коаліція у сутичках здебільшого програвала. За час існування динамівського руху в Радянському Союзі кияни міцно здружилися із фанатами ФК "Динамо" (Тбілісі), "Жальгіріс" (Вільнюс) та "Факел" (Вороніж).
СРСР був московською імперією. Тож успіхи інших національностей, де б вони не були, обов'язково мали контролюватися. Якщо ж вони переважали успіхи московітів, то в цій ділянці починалися пресування і гальмування. У футболі українські команди поступово ставали кращими за московські. Відповідно, де тільки можна, пригноблювали всі українські команди і українських гравців. Ось постає питання: кого везти на Олімпіаду в збірній СРСР? Є два спортсмени: московський і український. Звісно, візьмуть московського, навіть якщо він гірший за професійними навичками. Це відчувалося постійно. А оскільки футбол – народна гра, то і в пресі московській, та і загальнорадянській, прославляли саме московські команди, а інші завжди критикували. Була постійна критика київського "Динамо", зокрема славетного тренера Лобановського. Казали, що в Київ позвозили талановитих українців із усього СРСР, що в них кращі умови, що давали "Динамо" завжди "зелену вулицю" у суддівстві тощо. Москва відповідно тягнула "Спартак", за цю команду вболівали майже всі комуністичні партійні боси в Кремлі.
За фанатами київського "Динамо", команди, яка найбільше представляла Україну на футбольних змаганнях як у СРСР, так і за кордоном, закріпилося прізвисько "хохли".
У 80-х роках фанати відрізнялися від комсомольців і піонерів. Фанати ставали неформальним рухом. Підлітки, юнаки, поціновувачі футболу і спорту, загалом прості люди почали приходити на трибуни і знаходили там своїх однодумців, свою спільноту. Часто, прийшовши на трибуни виключно зі спортивних зацікавлень, вони проймалися антирадянськими настроями. На трибунах не можна було з'являтися з піонерською краваткою або комуністичним значком, якби таке зробив – вигнали б. Фанати принципово не ходили на радянські вибори, ігнорували повістки в армію або до суду, штрафи. Однак до тих, хто потрапив на війну в Афганістані, ставилися з розумінням.

Перший підйом фанатського руху.

1980 року вже було біля 8 фанатських секторів на Республіканському стадіоні ("Олімпійський").
Фанати поділялися на "правих" і "лівих". "Праві" – це ті, хто ганяв на виїзди, бився там. Щоб стати "правим" фанатом, треба було викатати 20 виїздів і зарекомендувати себе в бійках. Тільки "праві" могли носити динамівські "рози". А "ліві" – це молоді і недосвідчені. Якщо "праві" бачили на "лівому" "розу", то вже на 5-й секунді знімали. Динамівські шарфи в'язали мами та бабусі фанатів. Промислово їх ніхто не випускав, тому спочатку "рози" були виключно зимовими. Перша "роза" літнього варіанта з'явилася лише влітку 1986 року. "Лівих" фанатів потроху підгятували на виїзди – і найкращі з них поповнювали лави "правих". Жодних тренувань або відпрацювань махачів не було. У сутичках між фанатами не було ніякого fairplay, використовували будь-які підручні засоби, в тому числі і холодну зброю. Заточена металева бляха армійського ременя – це був мінімум, з яким київський фанат їхав до Москви. Бійки були в рази жорстокіші за сьогоднішні, але вбивств не траплялося.
У ті часи рок-концертів не було, рок-музика – заборонена, джинси – заборонені, зачіски, які не підходять під комсомольські стандарти, – заборонені. Молодь була постійно в жорстких рамках окупаційної системи. А тут воля – висловлюй почуття, як хочеш, головне – у рамках фанатських понять. Але це була майже повна воля, порівняно з системними обмеженнями, які були повсюди, навіть у найабсурдніших речах. Основа "правих" фанатів Києва на початку 80-х років була в кількості 30-70 осіб. Це був кістяк. Тоді вже була дуже популярна пісня "Жовто-блакитні наші прапори", я почув її у 1984-1985 роках. У столиці її було небезпечно співати, бо міліціянти розуміли слова пісні. А от в Москві пісню можна було виконувати вільно. Справа в тому, що московські міліціянти не розуміли української мови, тому цю пісню київські фанати співали регулярно. Пік підйому динамівського фанатського руху початку 80-х років прийшовся на 1983-й. Сектори, від 4-го до 8-го, залежно від гри, були фанатськими. Основний контингент складали ПТУшники і студенти. Найстарший вік на секторі в першій половині 80-х років – 25-26 років. У касах можна було придбати лише обмежену кількість квитків. Більшу частину централізовано розповсюджували по профспілкових лініях у ПТУ і вищих навчальних закладах Києва по 10 копійок за один квиток. Таким чином фанатський рух постійно поповнювався молоддю, яку радянська система дратувала апріорі через її постійні обмеження. Міліціянти вже не могли контролювати трибуни, і рано чи пізно мали щось вдіяти.

Протистояння з московською комуністичною системою.

Із першої гри сезону 1984 року силові органи СРСР розпочали репресії проти фанатів. Основу динамівського фанатського руху почали тягати на Володимирську, 15, де був Главк київської міліції. Щоб остаточно задушити фанатський рух, у структурі МВС створили відділ із боротьби з фанатизмом. Він точно існував у Москві та Києві. Після репресій лишився один фанатський сектор – 8-й. А традиційні 11-й і 28-й та навколо них стали недоступні. Поставили ґрати між першим і другим ярусами Республіканського стадіону.
Офіційна преса УРСР називала фанатів "віршомазами з 8 сектора", писали: "Ці кляті фанатюки гірші, ніж наркомани". Особливо відзначилася в клеймуванні фанатського руху газета "Прапор комунізму".
Для скорочення притоку новеньких до лав фанатів була згорнута державна програма дешевого розповсюдження квитків на футбол через профспілкові організації в навчальних закладах. Після 1984 року студент міг придбати квиток лише в касі стадіону вже за 1 рубль. Звісно, подорожчання квитка в 10 разів зменшило кількість молоді на трибунах. У фанатів лишився лише один сектор, де міліціянти всіх уже знали в обличчя, а в разі бійки могли задавити фанатів масою. Плескати або кричати було заборонено. Порушників цього режиму витягували з сектору і в міліції писали "бумагу" в інститут, звідки могли вигнати, або на роботу, з якої могли звільнити, виписували штраф – 3 рублі (вартість 6 сеансів кіно). Щоб тимчасово стати невпізнаваними, деякі динамівські фанати перефарбовували волосся у рудий колір. Це зробило чоловік 20. На виїздах до фанатів іноді приєднувалися співробітники цього відділу. У 1988-1989 роках на одному з виїздів кияни викрили одного. Приїхавши з фанатами, він кудись відійшов, як виявилося, щоб дружньо поспілкуватися з міліціянтами. Побачивши це, фанати одразу зрозуміли, хто він. Найрозповсюдженішою статтею, за якою могли притягнути фаната, було "хуліганство".
Однак окрема діяльність фанатів мала потягнути і на статтю 187 КК УРСР "Глум над державною символікою" або аналогічну статтю 190 КК РРФСР. Динамівські фанати, де це було можливо, знімали червоні прапори і знищували.
Динамівські стяги з'являлися у фанатів теж у процесі паплюження комуністичної символіки. Тоді ніде було їх робити і замовляти. Клубні прапори здобувалися так: фанати їх знімали, починаючи з футбольних шкіл "Динамо" і закінчуючи головним флагштоком Республіканського стадіону в Києві. Оскільки на офіційному клубному прапорі "Динамо" був орден імені Леніна, то це зображення ката Української Nації і просто хворого сифілітика вирізалося. Тому всі фанатські динамівські прапори були з колоподібними дірками в лівому куті.

"Хохли" в нових умовах.

Щоб позбавитися щільної "опіки" радянських псів режиму, 1984 року фанати перейшли на 21-й сектор, де сиділи мужики, звичайні вболівальники. Там була повна вольність – скандуй, плескай. Міліціянтів там нема, вони охороняють фанатів, і настільки прискіпливо, що навіть абсурдно. Був час, коли вони оточували вільний сектор і охороняли порожні стільці. Однак тоді всерйоз фанатів не сприймали. В міліції було до них ставлення як до збориська алкоголіків, туніядців, безробітних тощо. Насправді, київський фанатський рух був зрізом тодішнього суспільства. У нас були всі верстви населення: і безробітні, і з вищою освітою, і комсомольці, і фабричні працівники, і вчителі, і мажори, і немажори. Всіх об'єднувала любов до футболу і антирадянські почуття, які переростали в націоналізм.
Особливо це підігрівали стосунки з московськими фанатами. Спочатку київські фанати були в гарних відносинах із "м'ясом" (фанатами "Спартака"). Недовго, але відчувалась антисистемна солідарність. Та підла московська сутність все одно проявлялася. От ти приїздиш до Москви, а на тебе накидаються фанати в символіці "Спартака". Потім з'ясовується, що то були насправді фанати "ЦСКА". Наступного виїзду все повторяється, тільки навпаки – фанати "Спартака" налітають у символіці "ЦСКА". Після декількох таких випадків київські фанати розірвали стосунки з московськими. З того часу "ЦСКА" з "Спартаком" завжди об'єднувалися в Москві для протистояння з киянами. Із фанатами "Зеніту" були рівні стосунки, вони не билися з киянами, але і не підтягувалися проти москвичів. Зате постійно підтягувалися за киян вільнюські фанати і навпаки, як і "дніпровці".
6 жовтня 1985 року "ЦСКА" в рамках 1-ї ліги мало виїзд до Львова на гру з "Карпатами". Кияни приїхали до міста Лева і допомогли місцевим накривати "коней" (назва фанатів "ЦСКА" в футбольному середовищі). Тоді у Львові не було організованого фанатського руху, тому допомога киян була дуже цінною. Українські фанати ходили по Львову і вираховували московських. Наловили і набили купу гостей із Півночі. Один із москаликів вирішив замаскуватися під львів'янина, читаючи на лаві місцевого вокзалу газету "Вільна Україна". Проте було одне "але"… Він читав газету догори дриґом. Такий цікавий спосіб отримання інформації дуже зацікавив киян – і "конь" отримав сповна.
Кияни завжди прискіпливо ставились до того, коли наші гравці переходили до клубів із Москви. Це як під час бою перебігти в стан заклятого ворога. Першим із "Динамо" (Київ) дезертирував до московської команди півзахисник Леонід Буряк. Він перейшов до "Торпедо" (Москва). Перший матч нового сезону ФК "Торпедо" проводив у Києві у березні 1985 року, але ще лежало багато снігу. Коли Буряк підходив виконувати кутовий або вкидання м'яча, всі найближчі трибуни стадіону закидували його сніжками. Після цього матчу в пісні "Наш "Динамо" – самый лучший клуб" з'явилися слова: "Посмотри на мудака – Леонида Буряка".

Динамівське "перезавантаження".

1986 року прийшов із армії наш фанат "Утюг", вчитель математики. Він був секретарем Подільського комсомолу із фізичної культури. З Москви надійшла вказівка взяти фанатів під контроль. Якщо не можеш перемогти – треба очолити. За сприяння влади почали утворюватися легальні футбольні фан-клуби. Такий з'явився і в "Динамо" (Київ). Його членам надавалися квитки, абонементи, їм повернули 11-й сектор, організовували безкоштовні потяги в Москву і Ленінград, куди без проблем допускалися фанати. Багато хто туди вступав, але жоден "правий" фанат туди не пішов, ми лише користувалися вигодами цієї владної ініціативи. На той час фан-клуб добре послужив розвиткові динамівського фанатського руху, бо гарних хлопців звідти перетягували до себе "праві" фанати. 1988 року "правих" вже було більше, ніж до репресій, – 70-100. "Перебудова", яку розпочав новий Генеральний секретар КПРС Горбачов, додала людей на сектор, зокрема і виїзди. 1987-1988 роки – це пік розмаху динамівського руху радянських часів. Якщо в 1984-1986 роках силовики агресивно діяли проти фанатів і не боялися їх, то з 1987-го вони знову не наважувалися заходити на сектор динамівських фанатів.
20 вересня 1987 року в Києві ФК "Динамо" приймав "Спартак". Київська команда програла з мінімальним рахунком, але фанати виграли свій бій. Півстадіону приєдналося до фанатів і винесло "м'ясних" на трибунах під час матчу, потім потужно накрило їх на вокзалі, вщент розбило їм потяг і клубний автобус. Міліція була безсила. 5-7 осіб згодом отримали за це в'язничні терміни.
Приїжджаючи до Москви, ми іноді могли отримати від приймаючої сторони на горіхи, але вдома завжди давали гідну відповідь. 1988 року ми переламали хід подій та стали непереможними і на виїздах. Була організована перша київська "банда", яка на виїзді в Москві вщент знищила збірну солянку "коней" і "м'яса". Це було 12 липня 1988 року. В Москві мав відбутися матч Вищої ліги СРСР "Локомотив" (Москва) – "Динамо" (Київ). О 18.00 "хохли" зібралися на станції метро "Сокіл" у кількості 70 осіб і розігнали усю збірну "м'яса" і "коней". Вже на стадіоні ми виграли вдруге і зайняли їхній сектор у перерві між 1-им і 2-им таймами. До 1988 року бійки між нами відбувалися лише за межами стадіону.
19 травня 1989-го 70 "хохлів" погнали чергове фанатське об'єднання москвичів у їхньому ж місті перед півфіналом Кубка СРСР "Локомотив" – "Динамо" (Київ). Гнали їх ми півтора кілометри біля "Лужників". Із цього часу і до розвалу СРСР московські фанати жодного разу не перемогли українських зі столиці Русі-України.
3 жовтня 1988 року в структурі МВС СРСР з'явилися підрозділи ОМОН (Отряд милиции особого назначения). Вони мали боротися з масовими проявами громадської активності в СРСР. 1988 року динамівські фанати вперше побилися з ОМОНом у Москві. З 5 грудня 1988 року такі підрозділи почали формувати в МВС УРСР. 1989-го їх почали використовувати на футбольних матчах в Україні, а найлютіший ОМОН був у Львові. 6 грудня 1989 року відбувся матч із "Фіорентіною". Тоді ОМОН вперше в Києві зробив зачистку фанатського сектору. Били усіх, навіть вагітних жінок. Завданням ОМОНу було зачистити сектори навколо вболівальників "Фіорентіни", але до кінця спецпризначенці не впоралися, в них полетів град зі шматків стільців, льоду та різної всячини.
Наближався розвал Радянського Союзу. Демократизація КПРС, яку затіяв Горбачов, прийшлася на економічну кризу та злет антирадянських настроїв. Все українське суспільство політизувалося, в тому числі і фанати "Динамо" (Київ).
У кінці 80-х змінилася форма одягу "правого" фаната: вишиванка, бавовняний піджак, на якому на серці був вишитий тризуб, берци або кросівки. З 1987 року почали носитися тризуби. В кінці 1988-го з'явилися динамівські нашивки: перехрещені прапори "Динамо" і України, посередині – Тризуб. Над Тризубом – V-подібний знак розрізнення УПА, зверху – надпис "Україна", поколу – "Ми непереможні". Таких нашивок було штук 30 і мали їх лише "праві" фанати. Так уся наша "банда" ходила на матчі. На трибунах, крім клубних зарядів і пісень, ми співали козацькі – "Гей, наливайте повнії чари… ", "Червона калина" тощо. Завжди на матчах співали "Червону руту", автора якої, Володимира Івасюка, вбили за наказом КДБ. 1987 року перший український рок-гурт "Воплі Відоплясова" виконав пісню "Танці". Вона одразу прийшлася до душі динамівським фанатами, і ми регулярно влаштовували "слем" після співання 1-го куплету:
Лягає день,
Він віддає свої надії ночі,
Робітники заморились працювати.
Там вогні,
Яскраво блищуть лами.
Приходьте, люди, на вечір в клуб…
І на фанатському секторі починався дикий "слем" і угар. Всі навколо дивилися і гадали, що ми з'їхали з глузду.
"Динамівці" підтримували молоді українські гурти на фестивалях, які відбувалися в УРСР.
В 1987-1988 роках у нашому середовищі з'явився заряд: "Пускай Москва лежит в руинах, а нам на это наплевать, за нами вся великая Украина, мы хотим весь мир завоевать". Вже за часів незалежності нашої держави вона була перекладена українською. Усі заряди на матчах у Москві закінчувалися скандуванням "Смерть москалям". Еволюція цього заряду була наступна: 70-ті роки – "Бей, бей москвичей!", початок 80-х – "Смерть москвичам!", кінець 80-х – "Смерть москалям!"
1988 року в Києві на вулиці Червоноармійській, 40, в магазині "Спортивна книга", з'явилась книга під назвою "Тяжелая
поступь спортивных сапог". Вона була про футбольних фанатів та скінхедів у Європі, але написана на замовлення комуністичної партії. Тому вся інформація подавалася виключно в негативному тоні. Ця книга здійснила великий вплив на "правих" фанатів, познайомила їх із антисистемними рухами в Європі, їхніми специфікою і методами. Весь тираж книги був викуплений нами. Після цього серед динамівських фанатів збільшилася в рази кількість хлопців із "тяжелою поступью спортивных сапог".

Фанати і шлях до незалежності.

26 квітня 1989 року на товариській зустрічі СРСР – НДР (Німецька Демократична Республіка) у Києві на стадіоні я вперше підняв синьо-жовтий прапор. Набігли "тихарі" пакувати, я стяг заховав під футболку, і мене відбили наші динамівські фанати. Почалася бійка з міліцією. Після матчу я дав інтерв'ю "Радіо Свобода". За це мене вигнали з 1-го курсу КПІ. Це мене не зупинило, і на наступному матчі я підняв синьо-жовтий прапор вже в Одесі. Знову втрутилися радянські силовики, почалася бійка, на нас спустили службових собак. Однак національний прапор ми так і не віддали.
"Динамівці" активно підтримували політичні партії та організації, які за мету собі ставили відродження незалежної Української Держави.
1989-го динамівські фанати почали вступати до УНДЛ (Української народно-демократичної ліги). За статутом партії, вона мала розпуститися після здобуття незалежності України. Ми розповсюджували серед фанатів самвидав, синьо-жовті значки і вимпели. Українська атрибутика робилася підпільно в місті Рига, тодішній столиці Латвійської РСР. Ми розповсюджували різні політичні газетні видання, наприклад, "Атма", правдиву історичну літературу про ОУН. Оскільки вона була заборонена, книги маскувалися під радянські. Наприклад, обкладинка була про якогось комуніста – "Микола Щорс – народний герой", а коли ти розгортав книгу, то там було "Історія ОУН на Волині".
Всі політичні заходи, які проходили в Києві, наприклад, святкування пам'яті Тараса Шевченка чи "живий ланцюг" Харків – Київ – Львів, без участі наших фанатів не відбувалися. 1989 року в липні було найперше голодування на сходах Верховної Ради УРСР, до якого долучилися і фанати "Динамо" (Київ). Тоді ми голодували через паплюження української символіки і Гімну радянською владою. Силовики почали усвідомлювати загрозу національного руху: за синьо-жовтий прапор можна було вже і сісти за ґрати.
7 листопада 1990 року члени УНДЛ, серед яких був динамівський фанат "Кирпич", у підземному переході на Хрещатику, захищаючи жінку, напали на підполковника міліції Григор'єва. Вони його побили і забрали рацію, пістолет та посвідчення. Згодом усім учасникам цього нападу дали строки ув'язнення і відпустили лише з відновленням незалежності України.
8-10 вересня 1989 року динамівські фанати охороняли установчий з'їзд "Народного Руху України за перебудову", який очолив В'ячеслав Чорновіл.
1 липня 1990 року "динамівці" здійснювали охорону першої сесії Української міжпартійної асамблеї (УМА). Це був союз українських "правих" організацій і партій, який очолили українські дисиденти (Анатолій Лупиніс, Юрій Шухевич та інші). Із заяви УМА 01.07.1990 р.:
"Колоніальна влада тримається на силі й зброї совєтських військ, КГБ й МВД, а реноме її в зовнішньому світі робить імперська дипломатія. В той же час національні демократи, які стали депутатами колоніальних органів влади, спираються лише на меншість неозброєного народу. Підпорядкування збройних сил, КГБ й МВД владі метрополії робить Верховну Раду та Уряд УССР заручниками Кремля, позбавляючи депутатів можливості організувати захист як особистий, так і свого парламенту. А отже, годі сподіватися, що Верховна Рада УССР перетвориться на національний парламент.
Контроль над Верховною Радою УССР колоніальних сил, неможливість депутатам-патріотам домогтися прийняття Декларації про незалежність України довела, що парламентний шлях боротьби є недостатній. Лояльне ставлення західних демократій до антинаціональної політики Кремля створює передумови для можливого відновлення деспотії й державного терору в СРСР.
За таких умов парламентна боротьба втрачає перспективу, тож нагальною потребою народу є перехід до революційної боротьби".
УМА 19 серпня 1991 року покликала до життя Українську народну самооборону (УНСО). А 8 вересня 1991-го УМА перетворилася в УНА (Українську національну асамблею). Таким чином динамівський рух 1990 року стояв біля джерел утворення найпотужнішої української націоналістичної організації 90-х років.
Динамівський рух вже з 70-х років ХХ сторіччя став школою антирадянщини. Окрім цього, в ньому зберігалося здорове відчуття національної самобутності і гідності, що надавало перемогу "Динамо" (Київ) у СРСР і за кордоном. Виключно український склад команди тільки підігрівав і посилював ці почуття. Фанати нарівні з дисидентами були носіями сакральної любові до національної символіки та рідної пісні. Синьожовті прапори і пісні Січових Стрільців можна було побачити та почути лише на стадіоні або на акції дисидентів. Із наростанням кризових явищ у СРСР відбувся підйом українського масового політичного руху за відновлення державності України. Вагому роль у його появі і діяльності відіграли київські фанати, без підтримки яких не відбулися б знакові для країни події. Фактично ми, фанати "Динамо" (Київ), долучилися до організаційного оформлення як української націонал-демократії (Народний рух України за перебудову), так і українських націоналістів (Українська міжпартійна асамблея, попередниця УНА і УНСО).
Як і десятки років тому, сьогодні сотні "динамівців" здобувають державний суверенітет України як в політичних акціях у запіллі, так і на полі бою. "Динамо" (Київ) увійде в історію нашої держави не тільки як клуб, де грали найкращі з українців, а і як клуб, за який вболівали кращі сини Русі-України.

Розповідав Вова Орден.
Записував Русин.